Ода одуванчику
Ода одуванчику
Я, наверно, был бы не оригинален, если выразил свои восторги розе или другим взращённым, взлелеянным человеком цветам в извечной гонке с затейницей природой. Они предназначены радовать наших женщин, быть подаренными любимым, украшать оранжереи и офисы, манить своей неприступной красотой и необыкновенным запахом в палисадниках и на клумбах…
Я расскажу о скромном, неприметном осколочке солнца в море таких же на лугу весной – одуванчике. Его и цветком-то трудно назвать. Жёлтая, махровая «пуговица» с хвостиком, но как радует глаз своей настырностью и жаждой жизни! Смотришь на это кратковременное чудо, возникшее словно ниоткуда, и такое блаженство разливается на сердце… Хочется касаться его бархатистости, излучающей жёлтое тепло, как его старший собрат – круглое, яркое, далёкое солнце. Как и солнце, одуванчик дарит свою любовь нам, живущим на земле.
Даже название необычное: уменьшительно-ласкательное, детское. Смотришь на этих первенцев весны, а видится ватага светлоголовых ребятишек, разбежавшихся по полю, которым добрый волшебник на время сказал: «Замри!» И они застыли недоуменно и в нетерпении. Им свойственно бегать, шалить, радоваться солнцу, весне. Шустрые непоседы будто стоят и ждут команды: «Отомри!»
Не удержавшись, я срываю одну головку. Прости меня, маленькое солнышко, твой век всё равно недолог. Природа мудра и расточительна. На смену придёт ещё тьма таких одуванчиков. Я принесу его своей жене это маленькое солнышко. Пусть проникнется моими восторгами...
А весна зовет за собой дальше – в заросли жасмина и на поляну фиалок. дурманит голову сиреневым настоем. На призыв весны я прочту новые стихотворные строчки, налажусь трепетными березками, которые аплодируют жизни на свежем ветерке своими тонкими ветвями…
Я, напевно, був би не оригінальний, якщо висловив свої захоплення троянді або іншим вирощеним, виплеканим людиною квітам в одвічній гонці з витівницею природою. Вони призначені радувати наших жінок, бути подарованими коханим, прикрашати оранжереї і офіси, вабити своєю неприступною красою і незвичайним запахом в палісадниках і на клумбах…
Я розповім про скромні, непримітні осколочки сонця в морі таких же на лузі навесні — кульбабу. Його і квіткою-то важко назвати. Жовта, махрова «гудзик» з хвостиком, але як радує око своєю настирливістю і жагою до життя! Дивишся на це короткочасне диво, яке виникло наче нізвідки, і таке блаженство розливається на серце… Хочеться доторкнутися його бархатистости, що випромінює жовте тепло, як його старший побратим — кругле, яскраве, далеке сонце. Як і сонце, кульбаба дарує свою любов нам, хто живе на землі.
Навіть назва незвичайна: зменшувально-пестлива, дитяча. Дивишся на цих первістків весни, а бачиться ватага білозубих дітлахів, що розбіглися по полю, яким добрий чарівник на час сказав: «Замри!» І вони застигли неодмінно і в нетерпінні. Їм властиво бігати, пустувати, радіти сонцю, весні. Спритні непосіди ніби стоять і чекають команди: «відімри!»
Не втримавшись, я зриваю одну головку. Прости мене, маленьке сонечко, твій вік все одно недовгий. Природа мудра і марнотратна. На зміну прийде ще тьма таких кульбаб. Я принесу його своїй дружині це маленьке сонечко. Нехай перейметься моїми захопленнями…
А весна кличе за собою далі — в зарості жасмину і на галявину фіалок. паморочить голову бузковим настоєм. На заклик весни я прочитаю нові віршовані рядки, налагоджено трепетними берізками, які аплодують життя на свіжому вітерці своїми тонкими гілками…
Переклала українською мовою 11.12.20 19.59